 Я багато наслухалася про пані Валерію Кривошапку та її дітище- притулок для літніх самотніх людей. У четвер,6 липня, разом із членами ради ветеранів відвідали" Затишну оселю" й були вражені масштабами роботи.
Дуже хотілося б, щоб у пані Валерії були не тільки добровільні помічники, але й меценати. Сподіваємося,нас почують!!!
Збирати благодійну допомогу для людей похилого віку – дуже важко. Люди більш охоче допомагають дітям, підсвідомо вважаючи, що підтримувати потрібно майбутнє. Але майбутнє кожного з нас – це і є старість. Ми всі будемо бабусями і дідусями.
Дні віку нашого — сімдесят років, а як при силі — вісімдесят років; і більшість з них — то труд і марність, бо швидко линуть, і ми зникаємо
Так тихо в хаті, тихо цілий день,
Лиш цокотить годинник на комоді…
До бабці вже давно ніхто не йде,
Гостей не дочекалась і сьогодні…
В печалі дня нового жде вона,
Погасить світло, ляже і… заплаче…
Бо звеселяла дім колись рідня.
Здається бабці, вчора ще неначе…
А зараз, коли двері зариплять,
То серце швидше б’ється у чеканні!..
Та знов нікого за вікном нема…
А бабця вже рахує дні останні…
Так гірко й важко, і болить душа
Дивитися в її вже сірі очі…
Вони у світ глухонімий кричать,
Що її серце самоти не хоче….
Найтяжчий гріх
Вітер сніг підмітав,
Вихром крутив на дорозі,
Біль на душі не вгавав,
І серце билося в тривозі.
За що, у кого запитати,
Цей світ ми так занапастили,
Під церквою стоїть старенька мати,
Від морозу руки посиніли.
Стоїть шепоче, Отче наш,
І котяться сльози старечі,
Настав важкий для неї час,
Чия вина, скажіть, до речі.
Ці руки весь вік працювали,
Зазнали голод і розруху,
Дітей маленьких сповивали,
Тепер не мають того руху.
Поморщились, тремтіти стали,
Ще й на морозі посиніли,
Милостиню очі благали,
А губи молитви шептали.
– Звідкіль ви, бабцю? Запитала,
Вона вся з жалю стрепенулась,
Руками сльози повтирала,
До воріт церкви пригорнулась.
– Не знаю, доню, ким я стала,
Й сльоза гіркая покотилась,
– Колись старанно працювала,
Тепер я дуже вже стомилась.
Життя любила, життю раділа,
Світанок у полі зустрічала,
Була колись кохана, мила,
Життя для діток дарувала.
На майбутнє мала я надію,
Копійку до копійки збирала,
Заповітну свою мрію,
Леліяла ночами і плекала.
Здійснилися усі ті мрії,
Діти освіту вищу мали,
Та ті мої на них надії,
В безодню канули, пропали.
Раділа дітям і онукам,
Всім, чим могла, допомагала,
Не вірила в погане, доню,
Та доля плани свої мала.
Зробилась хвора та безсила,
Поранена, немов би пташка,
Літа у вирій полетіли,
Ох ,доле моя гірка, важка.
А я, самотня, залишилась
Віка свойого доживати,
Гіркими сльозами не раз умилась,
Забули діти, що є мати.
Забули діти та онуки,
Що є самотня десь їх мати,
А я тут простягаю руку,
Щоб грошенят тих назбирати.
А тоді рушу у дорогу,
Хоча і сили вже не маю,
Та дочекаюся хвилину,
Може, ще смерть свою вблагаю.
Щоб подивитись дітям в очі,
І лише тихо запитати,
Чи сплять спокійно серед ночі,
Коли самотня в світі мати.
Та до оселі повернуся,
Туди, де вік свій проживала,
І Богу щиро помолюся...
Бабуня гірко заридала.
Чим я могла допомогти,
Як біль в душі їй вгамувати,
Живуть десь нелюди, не діти,
Як же забути, що це Мати.
Самотня віка доживає,
Немов та чайка при дорозі,
Її серденько завмирає,
Душа тріпочеться в тривозі.
Їх не могла я зрозуміти,
Мені було ще не під силу,
Як же матусю не любити,
Одну на все життя єдину.
І тут згадала свою маму,
Душа від жалю заболіла,
На все життя лишила рани,
Коли цей білий світ лишила.
Той біль за мною ходить всюди,
Його повік не вгамувати,
Прошу вас: схаменіться, люди,
Не дай, Боже, батьків у старості кидати.
| 
